7
Восени 1850 року, перебуваючи в Одесі на лікуванні, Микола Васильович відчув полегшення. Він повернувся до Москви, де здавався цілком здоровим та веселим. М. Гоголь зачитував друзям окремі фрагменти з другого тому «Мертвих душ» і радів, як дитина, спостерігаючи, як сміються слухачі. Але як тільки робота над поемою була завершена, він відчув, що на нього почала тиснути порожнеча. Водночас його охопив страх смерті.
У спустошеного, самоприниженого письменника залишилося тільки життя. В нього почав прогресувати нервовий розлад, що переростав у релігійне божевілля. В ніч із понеділка на вівторок 11-12 лютого 1852 року Микола Васильович довго молився сам у своїй кімнаті. О третій годині ночі він покликав свого слугу й попросив подати йому плащ. М. Гоголь пройшов із свічкою в руках, хрестячись у всіх кімнатах, через які проходив. Тоді попросив, щоб йому принесли із шафи портфель, дістав зошити, перев’язані стрічкою, поклав їх у піч і підпалив свічкою. Вогонь згас після того, як обгоріли кінчики зошитів. Письменник побачив це, взяв зошити і розв’язав їх, потім знову підпалив. Коли все згоріло, він перехрестився й повернувся до себе в кімнату. Вранці він розповідав, що хотів спалити тільки деякі речі, заздалегідь на те приготовані, а спалив все під впливом злого духа.
Після цієї події Микола Васильович зовсім відмовився від їжі. Десять днів лікарі намагалися примусити його харчуватися. 21 лютого, о восьмій годині ранку, він голосно вигукнув: «Драбину, дайте мені драбину». Лікар Тарасенко, який в останні дні письменника найактивніше намагався врятувати йому життя, так і не зміг дати остаточних відповідей на питання про причину смерті, а лише згадував: «Долго глядел я на умершего: мне казалось, что лицо его выражало не страдание, а спокойствие, ясную мисль, унесенную в гроб».
Поховали письменника в Москві на кладовищі Свято-Данилового монастиря. Тисячі людей взяли участь у похоронній процесії. Від університетської церкви, де відбувалася похоронна відправа, до місця поховання труну несли на руках професори та студенти університету. На могилі письменника, за православною християнською традицією і за заповітом самого М. Гоголя, встановили «голгофу» – камінь з хрестом. На камені був біблійний напис – слова пророка Єремії: «Горьким словом моим посмеюся…». А за радянських часів, у 1930 році, кладовище й монастир закрили, а останки Миколи Васильовича перенесли на Новодівоче кладовище. Очевидці розповідають, що ті, хто їх переносив, нібито бачили подряпини на обшивці труни, які свідчили, що М. Гоголя поховали в стані летаргічного сну (саме такого кінця найбільше боявся письменник). Хрест із могили в часи розпалу антирелігійної боротьби прибрали зовсім, а камінь стояв на могилі аж до початку 1950-х років, коли його замінили на пам’ятник авторства М. Томського з написом: «Великому русскому художнику слова Николаю Васильевичу Гоголю от правительства Советского Союза». А от «голгофа» випадково вціліла й зберігалась у майстерні на кладовищі. Пізніше саме її викупила Олена Булгакова і встановила на могилі свого чоловіка – відомого письменника Михайла Булгакова. Таким чином, здійснилася дивна мрія Михайла Опанасовича, яку він одного разу озвучив біля могили М. Гоголя: «Учителю, укрий мене своєю чавунною шинеллю».
Документальні фільми про життєвий і творчий шлях Миколи Васильовича Гоголя можна переглянути ТУТ або ТУТ.